Диктанти українською

Бабусонечко

Історія, що трапилася з бабою Яриною, трохи сумна. Син, одержавши житло, запросив матір до себе. Довго вагалася старенька. Проте й у селі ставало чимраз сутужніше, як-не-як їй пішов восьмий десяток. Отак у ваганнях вона все ж згодилася – продавши хату, переїхала до Києва.

Попервах старенька знаходила собі якусь роботу – прибирала в кімнатах, ходила за продуктами, споряджала онуку до школи. Та коли потяглися довгі зимові вечори, ставало незносно сумно, і баба Ярина взялася за вишивання.

Про удатливу селянку невдовзі дізналися сусідки: одні приходили, щоб зняти узор, інші просили виготовити блузку чи сорочку, і в хаті постійно метушилися люди. «Знаєте, мені таке не до вподоби,- сказала якось невістка. – Це ж вам не в селі, щоб до вас ходили кому не лінь!» – «Але ж, дочко, в народі так ведеться, якщо люди відвідують оселю, значить … » – «Дозвольте господарювати в моїй хаті вже мені!»

Як тільки завесняніло, баба Ярина знову повернулася в рідне село. На подив односельцям не проклинала невістки, не обжурувала сина. Коли мова заходила про місто, усього й казала: «У городян свої звичаї, хай їм добре буде. Ось тільки сумно за онукою – миле таке дівчатко, щебетушка моя улеслива. Зіскучилась я за нею, як вона там … » – і на щоках неприховано скрадалися сльози .

Уже став крилатим вислів: є баба – є діти. Справді-бо, на плечі цих невтомних трудівниць випадало, крім усього, й виховання онучат.

(В. Скуратівський 200 слів)