Диктанти українською

Пам’ять родоводу

Вивішений на стіні портрет дідуся чи бабусі – це не просто данина традиції, а й пам’ять про тих, хто творив історію, з кого треба брати приклад, який би успадкували наші діти. Там, де зникають пошанівні форми, переростаючи в лайливе старомодництво, у штучно приклеєні  ярлики міщанства, обов’язково зросте чортополохом панібратське ставлення до батьків, до старших, до святих істин.

Старше покоління до цих свідчень було вельми ощадливим і бережливим. Рідко знайдеш у селі літню жінку, котра б не приберігала в скрині предмети традиційного одягу своєї мами чи бабусі. У цих домашніх архівах неодмінно знайдете родовідні метрики, яким, як кажуть, нема ціни.

Але чи ми, молодші, уміємо приберегти хоч би звичайнісінькі листи від батька-матері? Неповага до листів певною мірою характеризує загальну культуру людини. Не вічні ж наші батьки; прийде час, коли пам’ять про них залишиться лише у речових спогадах – листах, фотографіях, інших пам’ятках. Уявімо собі, якби не дійшло до нашого часу листування Лесі Українки, Шевченка, Франка. Наскільки збідніла б наша уява, наші знання про цих та інших людей!

Пам’ять родоводу … Вона обіймає всю сферу нашої духовності, звичаї й обряди, пісні й історичні перекази, мову, культуру народу. Тільки у загальному контексті – від родоводу до народу – це поняття набуває свого первісного значення, стає духовним орієнтиром минулих і грядущих поколінь.

(В. Скуратівський, 200 слів)