Диктанти українською

Козацькі музики

На Січі бувало рідко, щоб зібрався увесь цех, усі двісті п’ятдесят чоловіків. Здебільшого блукали малими ватагами по зимівниках, по ярмарках; невідлучними були тільки литаврники, сурмачі й трубачі. А зараз, обнизавши чотири ряди колод, сиділи просто на землі, стояли під куренем. Попереду, на нижній, найдовшій, колоді — кобзарі й бандуристи, трохи вище — мірники, сопілкарі, скрипалі, а вже далі — волинкарі, трубачі й усі інші, яким Сірко й назви не знав. Піввіку звікував на Запоріжжі, не одні підошви стоптав на цьому майдані, а й зараз йому вдивовижу, яким робом потрапляють у лад усі оці свистілки, баси, кози, дримби, тимпани і бубни. Бо, опріч усього, половина музикантів — сліпці. Цимбаліст був молодий, вибивав шпарко, і плечима підкидав, і бровами підморгував; і троє молодих скрипалів стояли плече в плече, довгі чуби повибивались їм з-під шапок, обличчя мали непроникні, смичками водили, наче шаблями.

Ось разом загули труби, залилися сріблом, різонули, наче гострими бритвами, сурми й умовкли враз, відтак заторохтіли тимпани, розсипали по майдану невидимі горіхи, аж кортіло нагнутися, назбирати їх,— і теж примовкли; гудів тільки найбільший тулумбас, він зі шкури тура, у котрий било одразу восьмеро довбишів, та ще пузаніст надимав щоки, й басова труба гухала, ніби Сурський поріг. І яка то музика — сумна і мрійна, золота й оксамитова, ніжна й прекрасна, як сам світ!

(Ю. Мушкетик, 200 слів)