Диктанти українською

Дух полину

Привезти зі свого села стебельце полину, покласти його в книжку між сторінками, забути, а потім, зимою, випадково натрапити. Полин висох, кришиться, уже немає того соковитого сивого блиску, хоча і збереглося наче трохи його на дрібному листі. І запах його і посеред зими невитравленим зостався, тонко б’є в ніздрі, струменить, здається, по жилах тече разом із кров’ю, ти вже весь просочуєшся його духом.

І не тільки твої руки запахли гірчавиною, а й наче зір погіршав, і погляд, і думки твої.

І постають у твоїй уяві рідні краї — яри та вибалки, чорні ліси, тихенькі річечки, болота в осоках, високі горби й сірі дороги. Усе це зразу приходить до тебе, ти бачиш ці картини чітко й опукло, бачиш у кольорах і барвах, у пахощах. І все це наче повито для тебе полиновим духом, його гіркотою.

Приходить до тебе подільський вітер із твоєї молодості, а може, навіть довіває із самісінького дитинства, і ти слухаєш його так, як можеш слухати найрідніший голос. Бо теплий голос вітру розказує тобі щось трепетне й незбагненне, він пробуджує в тобі минуле, вселяє віру, що воно таки було, що воно не приснилось, що ти пройшов по стежках і долинах свого минулого, як пройшов по них оцей вітер.

(О. Гончар, 190 слів)