Славута
Літня ніч тисяча сто вісімдесят п’ятого року. Дерев’яний боярський дім у Києві. Простора кімната, сповнена книгами та зброєю.
Горить, потріскуючи, свіча. А за столом схилився над аркушем пергаменту життям умудрений, літами усріблений муж, книжник, громадянин. Далекі нащадки через багато-багато століть назвуть його геніальним поетом.
Тут, у тихому завулку, неподалік Золотих воріт та святої Софії, того вечора почало творитися чудо, творитися диво, творитися безсмертне «Слово о полку Ігоревім».
Назвемо співця Славута. Назвемо цим прекрасним прадавнім словом, поки щасливий випадок не відкриє нам його справжнього наймення.
У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворогам ворота на рідну землю, пролунав його могутній голос, звернутий до всіх руських князів. «Досить чвар і міжусобиць, — сказав він, — вкладіть у піхви мечі, пощерблені у братовбивчих війнах, загородіть ворота на Русь!»