Плекаймо, люди, пісню…
Український народ упродовж свого існування завжди був неперевершеним творцем чарівної пісні, яка вирізняється своєрідністю, неповторністю на тлі світової музичної культури. Це найдорожчий скарб народу, неоціненна частка його поетичної душі. У ній зберігається історія і характер, обдарованість і краса людська, у ній, немов у своєрідному комп’ютері, запрограмований морально-етичний код і духовна велич української нації.
У вік музичного модернізму, задушливого смогу біт-, хіп-, поп-, рок-музики, що заполонив душі широких мас, особливо молоді, наша пісня повинна стати своєрідним базисом духовності для тих, хто здатний відчувати красу рідної мови, вслухатись у соловейкову мелодію. Українська пісня не тільки спроможна лікувати тих, хто опинився у незавидному становищі безбатченка. Вона з давніх-давен здатна єднати людей у любові один до одного, у любові до Батьківщини. Свого часу Міллер писав: «Де співають — там лишайся жити». Лихі люди не співають пісень. Тільки там, де народ співає, співає не абияк, а багатоголосо, там, де голоси творять диво-плетиво, багате на контрапункт та підголоскову орнаментику, міг народитися Леонтович — неповторний майстер філігранної обробки пісенних зразків, що довів свою професію до високої досконалості.
Вже сам по собі відбір Миколою Дмитровичем першоджерел для мистецької оздоби став процесом вельми важливим, бо добиралися пісні найцінніші з цінних, лише ті, що найбільше хвилювали поетичну душу Майстра. Вони перетворювались у шедеври, вплітаючись самоцвітами у вінок усенародної музичної культури
(А. Авдієвський, 214 сл.).