За татарським бродом
За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як подвір’я, висікається старий вітряк.
Тут, над берегом, і соняшники немов щити, тут, над водою, і комар дзвенить, як ординська стріла, бо тут і досі хвиля вимиває зотлілий посів зотлілого часу: чиїсь таляри, чиїсь щерблені стріли і не зітлілі ще кості.
Золота епоха Відродження змалювала мадонн. А хто змалює наших босоногих мадонн, що не знали шовків, а лише шорстке полотно? Хто розповість про простих українських жінок, які з давніх-давен були берегинями нашого життя? Чи зрозуміють цю істину ті, хто живе зараз і вже не знає полотна і полинового смутку давнини?
Біля татарського броду розмахує крилами вітряк і ховаються спогади про важкі часи славної нашої історії. Історію ту треба запам’ятати на віки вічні. Треба довіку не як ношу, а як вдячність пронести в душі свято і сум материнських очей і синівську вірність батькам, щоб пам’ять про них не стала шрамами чи пусткою.
За М. Стельмахом (160 слів)