Диктант №426

Мати копає картоплю

У повітрі стоїть сухуватий пил, а тепла земля пахне втомою. Материне лице запорошилося сірою землею, руки також запорошені, тільки карі її очі блищать свіжо й чисто. Іноді вирівнюється і, спершись на заступ, відпочиває. І чує, мабуть, як уже мріє про спочинок город, як тоскно скрикують у вишині запізнілі перелітні птахи. Павутина бабиного літа пливе звіддалік, як чиєсь зітхання, вона знаходить посеред городу нашу матір, чіпляється за плече, потім перепливає на материні чорні коси, вмальовується сивиною, потім відривається — й легко снує в повітрі, поблискує білясто, тане. Про що думає мати? Про те, що отакою ж павутинкою бабиного літа відсріблюється її життя, чи пригадує себе дівчинкою, котра вперше вийшла в поля і мало не захлинулась від радості, від відчуття полинової волі, від зачудування волошкою, котра зазирнула в очі вічним поглядом? Чи думає про те, як у війну несла своїх дітей, провалюючись по коліна в мокрий сніг, несла, закушуючи до крові губи, несла, ковтаючи сльози, свій цвіт і своє майбутнє? Мусила рятувати їх од смерті, котра насувалась на село. Ще не відала в ту хвилю, що їй судилось нести власне життя на своїх плечах то як камінь, то як хмаринку перецвілої кульбаби. Думає, згадує чи мріє —і губи на її потемнілому лиці схожі на гірко прокладену борозну, на живу борозну, котра лежить на безмежному полі її обличчя. Потім знову копає картоплю.

(За Євгеном Гуцалом) 223 слова