На косовицю
Віз наш дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно, казали, притягає грім. До Десни верстов п’ять дуже складної дороги. Переїхати треба дві великі калюжі з гнилицями, що ніколи не висихали, два мости, понад річкою між осик і дубів, і вже там, над самою Десною, було моє царство.
По дорозі косарі гомоніли про різне, злазили з воза перед калюжами і на гору, потім сідали, і я знову бачив навколо себе вгорі їхні велетенські спини, а над спинами і косами, які вони тримали в руках, як воїни зброю, у високому темно – синьому небі світили мені зорі й молодик.
Пахне огірками, хлібом, батьком і косарями, пахне болотом і травами, десь гукають деркачі й перепілки. Чумацький віз тихо рипить піді мною. А в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу.
Прокидаюсь я на березі під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвонять, коні пасуться. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – усе блищить і сяє на сонці.
За О. Довженком (162 слова)