Диктант №432

Осінь

Листя опадає з дерев, а вітер підхоплює його, котить веселі мідні монети по землі, заносить прямісінько в душу, навіває туди густих пахощів, перемішує їх з усіма своїми думками, з почуттями, засипає спогади, притрушує щось дороге й ніжне, що ніяк не хоче бути притрушене, що прагне виборсатися з-під листя і далі квітнути. Проте листя з дерев опадає все густіше, проте налітає його в душу все більше, гіркі аромати тісняться, розпирають, вони перехоплюють подих, —і тоді мимовільне зітхання зривається з вуст, наче співчуття за втраченим і одлетілим. Вже зібрано мак. Зв’язаний пучками, він висить у сінях. Біля маку великими жовтими зернами усміхаються качани кукурудзи. Соняшники вже зрізані, і насіння лежить у мішку біля печі. Вогняно-веселі язики перцю червоніють і червоніють, наче ніяк не можуть перебороти пекельного сорому. Вінки цибулі і часнику прогинають другу жердину. Із-поміж усіх запахів яскраво пробивається дух кропу, якого насушили і зсипали в торбинку, щоб зимою мати зелену страву, яка нагадувала б про літо. Смугасті та воскові дива —гарбузи —лежать уже в купі під грушею, або під хатою, або ж поснули по всьому городу, хто де притуливши свою голу голову. Тепер їх находиш скрізь —і в бур’янах за хатою, і в кущах бузку, і в рові, і навіть на сливу заліз один, вмостився між гіллям та й задрімав до самісінької осені. Подивишся на гарбузи —та й здається, що вони, наче наші давні пращури, поприпадали вухами до землі, слухають, чи не здригаються доли від шаленого кінського тупоту, чи не суне татарська орда?

(За Євгеном Гуцалом) 247 слів