Прощання з богами
Був день великий, по вінця залитий сонцем. Співало птаство по садах і схилах, сріблом світився й вигравав Дніпро, незмінно пахло медами, влежаними грушами-дичками, дозрілим літом, що купалося в травах і дзеркальних водах непорочних дів — Либіді, Глибочиці, Почайни, рідних дочок дідича Дніпра. Їхня врода й чистота були такі непорочно-дитинні, що навіть качки не колотили тієї джерелиці. Річкові чайки зрідка торкалися крилом того синього срібла, та ще якась ластівка нап’ється його й стрімко подасться геть, щоб навіть тінь від неї не впала в ту чисту глибінь.
У Києві стояв гул, як у лісі, де валяли дерева. На горі, на схилах рубали ідолів, скидали в одну купу й палили. Полум’я злітало аж у піднебесся, а дими виїдали очі. Перуна ж прив’язали мотузкою коневі до хвоста й волочили від Княжої гори, а далі по Боричевому узвозі. Дванадцять мужів ішли поруч і били його палицями. Ручаєм переправили до Дніпра, хвилі підхопили ідола й понесли рікою.
Стояв лемент по всьому місту Кия. Чорно кляли князя волхви й жерці.
(162 слова) За К. Мотрич