У комишах
Соломія напоїла Остапа, оглянула та обмила його рану. Вона приклала до неї мокру холодну ганчірку – і Остапові стало легше.
Соломія глянула на небо. З-поміж очерету, що тихо гойдався вгорі, виднівся клапоть сірих олов’яних хмар. Остапові здавалося, що вони мають держатися правої руки. Соломія ж, навпаки, доводила, що їм слід йти вліворуч, проти вітру, бо, здається, направо гнеться комиш. Соломіїне перечення дратувало раненого – і вона мусила згодитися з ним.
Дорога була трудна. Навіть здоровому важко було плутатися в густих комишах, зарослих павутицею, перескакувати з купини на купину, щоб не впасти в багнисту безодню. Часто доводилося обходити озерця, де Остап освіжався холодною водою та змочував розпалене гарячкою чоло. Соломія майже несла Остапа, проте їм часто доводилося зупинятися, бо слабкий утомлювався і потребував спочинку.
Вони йшли так довго, не відаючи пори дня, бо над ними все висів клапоть сіро-синьої хмари, а круг них їжився височенний цупкий комиш, немов сунувся з ними, як зачарований.
За М. Коцюбинським (152 слова)