Київські акації
Весною, коли рясним білоцвіттям каштанів і акацій закипає Київ, вечорами синіми виходжу я на круті й зелені схили Дніпра. Знайомою стежкою пробираюся в парк до Аскольдової могили, сідаю на лаві під білим наметом розквітлої акації і слухаю дивний зачарований гомін землі.
Солодкі пахощі настояних на сонці акацій пливуть у повітрі, злегка паморочать голову й викликають у душі терпкий смуток. У гущавині, що заплела круті дніпровські схили, співають, заливаючись солодким щебетом, солов’ї. І пісні запізнілих молодих веслярів линуть знизу від річки, котяться над дніпровськими плесами.
Заходить блакитна ніч, ясними мерехтливими зорями гаптуючи небо, і тихими лунами озиваються зелені парки на косогорах, пливуть над ними звуки пісень. То виходить юність на дніпровські кручі, під місяць і зорі, на площі й бульвари, де білим полум’ям свічок догорають каштани.
Наді мною тихо шумлять акації, стоять, мовби загорнувшись у білі, ніжні, прозорі тканини. Срібне мереживо заплітає в їхні рясні крони місяць, ласкавий вітер голубить їхні кучері. А вони злегка погойдуються в млосній нестямі, такі запашні й соромливо-ніжні.
(164 слова) За І. Цюпою