Земля
У дні, коли небо прибиралося в синявий шовк, а сонце розходилося блискучим золотом, жилося прегарно. Такі дні були милі для Івоніки. Тоді він сам до себе усміхався. Переживав сам стан землі й був із нею заодно. Знав усе, що було любо збіжжю. Неначе чув і бачив, як земля із задоволенням розкошувала, як її соки відсвіжувалися і як вона, насичена, дихала пахощами. У тому віддиху так і купалося все над нею.
Те знали й бджоли його – вони були розумні й проворні. Вилітали поспішно, літали від одної квітки до другої і бриніли всі враз задоволено. Ниви з конюшиною простиралися ген-ген, приманювали кожного до себе. А їхні білі й рожеві квіти, упереміш зі свіжою зеленню, дрібним барвним усміхом своїм до ясного сонця вклонялися, до легкого півсну, заколисувані одностайним ніжним дзижчанням бджіл.
Гарна була земля. У своїх барвах жива й свіжа, шкода лише, що не говорила. Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року й у різних її настроях, мов себе самого.
(161 слово) За О. Кобилянською