Чумацька душа
У мого діда не було свого земельного маєтку, але він мав уроджену пристрасть до землі й до коней. З яким замилуванням він стежив за буйними молодими сходами, за розкішною пашнею! Пізніше, коли, з’їхавшись з усіх куточків України, ми збиралися вдома всі разом, дід, цілуючи нас зі сльозами в очах, незмінно ставив нам одне й те саме запитання: «А чи ж добре жито росте?».
Кожного вечора ми запрягали коня й виїжджали поглянути на пашню в полі. Дідова душа раділа. Море зеленого збіжжя хвилювалося аж до обрію. Дід зупиняв коника на роздоріжжі. Нарвавши пучок свіжої трави, він давав її Бурень – кому, погладжуючи його лискучу золотисту гриву.
Вдоволений дід звертався до зустрічних селян: «Ну, як там, Пилипе, чи гарна в тебе гречка?» А до іншого: «Щось твоє житечко, Ларивоне, рідкувате цього року!».
Дідова чумацька натура була нерозлучна із землею, з тваринами, з природою.
Земля! Вона краща за золото, вона дає нам і радість, і щастя, і силу. Це – споконвічний і мудрий керівник нашого життя.
(161 слово) За О. Грищенком