«Я малюю на радість людям…»
Картини цієї художниці побували в Парижі, Монреалі й Празі. Усі визнали, що це прекрасні роботи геніальної української майстрині.
Та всі ці визнання й компліменти були десь там, далеко, а в її рідному селі Болотні, що за сімдесят кілометрів від Києва, Марія Примаченко була звичайною жінкою з непростою долею: чоловік загинув на війні, вона мати-одиначка. Через тяжку хворобу художниця ходила з милицями й незмінно носила довгу спідницю, щоб приховати ноги.
Але нарікати на долю не було часу. Якось до Марії приїхала делегація із Спілки художників України вручати чергову відзнаку й застала художницю на столі: вона білила стелю, спираючись однією рукою на милицю.
Односельці взагалі вважали творчість Марії дивною й не надто вірили в її талант. Переконали їх у популярності художниці не регулярні навідування режисера Параджанова, поетів
Тичини та Бажана, а патефон і проведений у домівку Марії телефон.
Гіримаченко не любила малювати тварин реалістично. «Навіщо малювати їх такими, вони ж і так красиві, — якось пояснила художниця й додала: — Я малюю на радість людям…»
О. Травневий (161 слово)
Марія Оксентіївна Примаченко, також Приймаченко — українська народна художниця, представниця «наївного мистецтва»; лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1970, народна художниця України. 2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Примаченко.