Чорнобривці
Давним-давно це було. Ще тоді, коли земля України не знала біди й злигоднів, коли її співучий народ мирно сіяв хліб і радо зустрічав кожного, хто приходив з добром. Ця родюча земля з луками зеленими, лісами багатими, ріками голубими й людьми сильними приваблювала чужинців із півночі. Вони несли горе та сльози, забираючи в полон найдорожче — хлопчиків, які мали вирости в них слухняними рабами.
У цей день до поселення підходили вороги. Матері, щоб не віддати дітей чужинцям, шукали рятунку в баби-ясновидиці, яка зналася на чарах. Принишклі й боязкі хлопчики тулилися до своєї матері Любави, що привела їх до ясновидиці. Сива бабуня мовила слова заклинання — і діти перетворилися на прекрасні кущисті квіти, які огорнули ноги Любави. Вони були чорнобривими й кароокими, як хлопчаки.
— Залишайтеся коло матері, — мовила старенька.
Не знала бабуня, що це будуть її останні слова. Чужинські мечі порубали їх. Так і зосталися в Україні хата, мати й чорнобривці як одне ціле. Немає України без білої хати й чорнобривців, які милують материнське серце до сивих морозів.
Народна легенда (164 слова)