Диктант №459

Диктант №459

Спогади

З моря повівав вітерець, повітря було вологе, напоєне гір­кими, млосними запахами лавра та м’яти, що піднімали з дна пам’яті давно забуті спогади дитинства. Пам’ять сягала ку­дись глибше, у минулі покоління, де подзвонювала ясна не­лукава сталь кинджалів, поцокували точені копита вороних коней і лунав звабливий, трохи погордливий дівочий сміх.

Це було його повітря, і гори за спиною його, і в серці на­роджувалися тихі сплески, яких він не міг пояснити, але від яких йому ставало неймовірно приємно. Зненацька він поду­мав про те, що міг би жити тут повсякчас, безбоязно блукати берегом моря, де, неначе зелені вітрильники, стоять старі, ще доісторичні, реліктові сосни. Більше таких сосен немає ніде в цілому світі.

Понуро, таємниче шумить самшитовий, також реліктовий, гай, у який він заходив тільки два рази в юності. А ще далі кострубатяться кущі шипшини та ожини. Поміж ними па­суться корови, ополудні вони заходять у воду й стоять ка­мінно, проводжаючи великими добрими очима білі пароплави на обрії. Так само вони проводжали колись смугасті вітрила грецьких аргонавтів, які пливли сюди по золоте руно.

(167 слів) За Ю. Мушкетиком

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *