Диктант №472

Диктант №472

Безсмертя зерна

Одвічним спокоєм, урівноваженістю віяло від усього, що впадало Григорію в око. Від неба, ланів, що тяглися ген-ген, усіяні копами та полукіпками, від стогів хліба, що здійма­лися величними пам’ятниками. Такими величними, що всі оті палаци й храми – ніщо поряд з ними, дивовижними ви­творами рук хлібороба. Тільки й того, що до них не їдуть з усього світу екскурсії, не йдуть юрми туристів, їх не фотогра­фують, щоб розмножити в часописах світу.

То хто ж возвеличить вас, мудрі зодчі, муляри й теслі людського життя? Хто створить про вас «Іліаду» чи «Одіссею», щоб увесь світ побачив справжню велич і красу степових піра­мід, що ви їх у невимірній щедроті щорічно зводите?

Зерно живе, невмируще, як життя, перед яким навіть час відступає безсило. Він стирає з лиця землі держави й міста, а зерно колоситься. Руйнує палаци й храми, а зерно колоситься. Розсипає в прах піраміди, а зерно колоситься. І минають сто­ліття, зникають народи, тільки зерно залишається. І по-справжньому святі оті руки, які засівають ним землю. Вони творять безсмертя!

(161 слово) За А. Дімаровим

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *